Вихор

Дихай Посмішкою

— Бачу, хлопче, що тобі кортить якнайшвидше поговорити про пряме застосування сил Природи в оздоровленні організму, але всьому свій час. Не треба завчасно заглиблюватись у цю науку...

— Я це розумію, тому більше не наполягаю. Тим паче мені так цікаво з вами проводити час, що я вже й не впевнений, чого мені більше хочеться: чи то знати методики лікування, чи, може, пізнавати Світ, а чи просто посидіти з вами та порозмовляти про всяку всячину.

— Мати в собі Силу — конче необхідно, синку. Без особистої сили не може бути жодних розмов про опанування мистецтва зцілення. Та чи мало сьогодні написано книг на цю тему?

— Сила-силенна.

— А чи багатьом допомогли ті поради, які даються в тих книгах?

— Гадаю, небагатьом.

— По-іншому й бути не може. Правити автомобілем відразу ж після того, як прочитав рекомендації по його управлінню, — чи це не самогубство? Те ж саме можу сказати й про лікування за рецептами із книг.

— Ви вважаєте, що самолікування не принесе користі?

— Якщо людина має досить внутрішньої сили, то допоможе все, що вона робитиме задля цього з вірою. Але коли хворий “на ладан дише”, при цьому хапається за першу-ліпшу рекомендацію зі страхом перед хворобою та без віри в цю методику — він дуже ризикує! Не можна напевно знати, наскільки таке самолікування шкідливе, але ризик зробити собі ще гірше — є.

— То як тоді сприймати ваші слова про силу доброго серця?

— Не забувайся, хлопче, будь уважнішим. Допомогти можна тому, кого любить серце. А от сила духу дає можливість більш широко використовувати цю силу серця. Та ще раз нагадую: не треба поспішати! Уважно вчи кожен урок життя, сприймай кожну нашу бесіду як сходинку на шляху до Знань. І, не ставши міцно на першу, не поспішай бігти далі. Адже Життя ніколи більше не дасть тобі змоги повернутись в ту мить, з якої ти легковажно втік... Як би ти до цього не прагнув...

— “Двічі в одну річку не ввійдеш”?

— Не ввійдеш, та й немає сенсу це робити, адже Світ змінився... Можливість втекла, якщо урок Життя пролетів повз твої вуха... Найгірше на шляху Знань — неуважність та поспіх. Пам’ятаєш добрі казки? На шляху в Подорожуючого — то неприбрана піч, то деревце, що сохне, то зайчик в пастці, то джерельце замулене. Пройдеш, не допоможеш, не покладеш сил та душі в допомозі Світу жити та розвиватись — не чекай згодом доброї долі! А от коли будеш уважним та співчутливим до Світу, не лінуватимешся допомогти тим, хто звертається до тебе за допомогою — вони тобі в пригоді стануть! Казки поганому не вчать...

Немає нічого випадкового в житті, синку. Все, все в цьому світі несе або життя, або смерть...

Дід трішки помовчав, потім продовжив:

— Я ще на початку нашого знайомства радив тобі після того, як прокинешся, виходити на свіже повітря та подихати ним. Ти це робиш?

— Не завжди, але таки слідую вашій пораді.

— То недобре. Це “дрібна деталь”, яка насправді дуже важлива, як ті маленькі прохання Світу про допомогу в казках.

— І чому ж вона така важлива?

— В живій та мертвій воді. Свіже повітря — як вода жива. Застояне повітря кімнати — вода мертва... Люди хворіють, коли дихають мертвим повітрям, коли живуть в задушливих кімнатах без доступу свіжого повітря. Ті ж, хто багато часу проводить надворі — оздоровлюються, міцніють та забувають про недуги.

— Це завдяки кисню?

— З киснем ми вбираємо в себе й Силу, “прану”, як говорять йоги.

— І в чому ж ця сила криється?

— Для тебе існує різниця між повітрям київського парку та подихом нашого лісу?

— Безперечно. Лісове повітря більш багате на домішки рослинного походження, особливі молекулярні сполуки, корисні для здоров’я.

— Ці речовини і є тією силою, про яку я тобі кажу. Вірніше, Сила в них живе!

— Ви говорили, що їжа є силою. Повітря — теж їжа?

— Вірно, наша “їжа” є багато в чому, синку. Синтез дає силу нашому тілу. Та й не тільки механічний синтез, не тільки хімічний, а ще й емоційний та ментальний. Все це — наша “їжа”.

— Механічна сила — та, яка входить у нас через фізичну роботу? А візьмемо, до прикладу, тисняву в переповненому автобусі? То теж буде їжею?

— Особлива “їжа” буде і в переповненому людом автобусі. Як зовнішня, груба, так і внутрішня, особливо “делікатна”. Ця тонка сила — в терпінні та прийнятті своєї долі.

— Та де там, Діду! Хіба стерпиш, коли не тільки тиснуть з усіх боків, а й “перли” видають такі, що й вуха в трубочку скручуються!

— В тім і є мудрість ситуації: ти маєш бути стриманим незалежно від зовнішніх обставин. У цьому — важливий тобі урок. Коли ти, синку, збережеш спокій в складній, напруженій ситуації — то той зовнішній “утиск” не буде для тебе руйнівним, а, навпаки, трансформується в конструктивну силу, яка ввійде в тебе та буде замкнена на “заступ” твого вольового контролю.

— І потім ту силу можна використати на користь собі?

— В тім-то й хитрість! Те, що спочатку було агресивним, дикою боротьбою “за тепле місце під Сонцем”, піддається акумуляції та подальшому використанні вже в конструктивній справі. І навіть в оздоровленні. В такому разі ти стаєш подібним до губки, яка вбирає в себе психічну напругу тих, хто тебе “стискає” своєю неконтрольованою агресією.

— Та чи не є це шкідливим фактором для тих, хто знаходиться поруч мене?

— Не шкідливо. Корисно! Адже той, хто тебе тиснув, не відчувши протидії, заспокоюється. Вірніше, ти його спонукаєш до спокою своєю рівновагою, “з’їдаючи” агресивність. В цілому ти починаєш контролювати ситуацію. Це щось подібне до щирої посмішки, яка здатна залагодити конфліктну ситуацію між людьми.

— Ви самі, Діду, користуєтесь таким методом дії на ситуації?

— Коли ти навчишся контролювати себе в критичних ситуаціях, то зрозумієш, що без цього просто неможливо жити вільно та щасливо.

— А чи є якась спеціальна техніка для відпрацювання в собі таких можливостей?

— Спокій.

— Стриманість?

— Стриманість живе на такій відстані від спокою, як день від ночі. Стриманість має гальмуючу структуру: але ж втримати гирю у витягнутій руці довго не зможеш. Сила супротив сили — це не є спокій, хлопче! Спокій там, де легко... Коли “тиснуть” в автобусі, треба не противитись натиску, а розслабити тіло та психіку, посміхнутись про себе, легко та щиро... Чим щирішою буде та посмішка до самого себе, тим більший рівень внутрішньої сили в тобі існує в даному проміжку твоєї життєдіяльності.

— Але ж є люди, які насміхаються над своїми проблемами. Вони теж мають багато внутрішньої сили?

— А чому ні? Посмішка, синку, якщо вона щира та поєднана зі співчуттям до тих, хто поряд, — наймогутніша Зброя Життя!..

— Почали з дихання, а дійшли до “давки” в автобусі.

— Все про Силу говоримо... Але й справді, треба повертатись “до наших баранів”. Я вже й сам забув, що хотів тебе підвести до “правильного” дихання. Тому що через дихання ми знайомимося зі стихією Вихору. А сила Вихору — то велика таємниця... Ніхто напевне не знає, як виникає Вихор, де “народжується” Вітер... Адже перш ніж народжується тіло, виникає Вихор. Перед виникненням планети — теж спочатку появляється Вихор... Оце так загадка! Багато можемо про це говорити, та все буде туманним... Адже Вихор не піймаєш в сітку!.. Він є початком та кінцем усього сущого... Коли ти ще “був в проекті”, твоя мама та твій татко створили Вихор; і коли помирає людина, то тіло ще не вихололо, а Вихор поніс душу до Бога... Тепер іди та знайомся з цим паном, Вихором.

— Як це зробити, Діду?

— Вийди раненько на пагорб та й сядь на вершечку. Та сідай лицем до дихання Вітру. Привітай його подумки, як вітав Сонце та Місяць, і сиди... Відчувай його подих... Але не “переборщи”!

— А то що?

— Якщо “переситишся” силою Вихору — захворієш! Вихор — не прихильник жартів… З ним товаришувати — ой як нелегко... Небезпечно! Та скажу тобі тихесенько, на вушко:

Не завадить тобі знати, що на шляху до Знань небезпека чатує на нас на кожному кроці...

продовження книги * школа Діда Сергія