повернутись на головну сторінку

Чаруючі Небеса

На березі озера — багаття. Наш хлопець лежить на літній землиці, заклавши руки під голову та споглядаючи зоряне небо. Дід підтримує багаття, підкидаючи до його жерла свіжий хмиз.

— Коли вдивляюсь я в ці небесні візерунки, то виникає відчуття, ніби я значно більший та ширший, аніж насправді... Чумацький Шлях зваблює... Так і хочеться поринути в небеса та й розтанути там на якийсь час...

— То Нептун хоче тебе заманити в свої сіті...

— Планета?

— Якість, сутність планети. Він вбирає в себе світ тим, що навіює відчуття глибокої насолоди, забуття, “нірвани”, як зараз модно говорити...

— А із зорями теж можна товаришувати, Діду?

— Звісно, можна.

— Техніка та ж сама, як і з іншими силами?

— Та ж, тільки треба бути ще більш обережним. Небеса здатні відірвати тебе від Землі, і “пиши пропало”...

— А чому так?

— Коли людина надмірно чимось захопиться, вона тим самим сконцентрує в собі велику Силу. Та надмірність виводить ту Силу з-під контролю: Сила є, а керувати нею стає неможливо… Отут і попався! Ось тобі й сітка Нептунова! Не ти тепер керуєш ситуацією, а Сила керує тобою!

— Щось подібне до продажу душі дияволу?

— Так воно і є... В сліпій гонитві за Силою людина вимінює “душу” на “послуги” і тим віддає її в рабство.

— А як це віднести до зоряного неба? Яке в нім може бути рабство?

— Сила Світил — одна з найтонших... Вона “обворожує” непомітно, сповільнено, лагідно... Як мороз... Легкі і приємні пута... І якщо не знаєш конструкції тих пут, то нелегко буде з них виплутатись...

— А ви знаєте тих, хто став рабом тих Сил?

— Усі їх знають... Таких не можна не знати, адже всі вони — Великі... Великі Праведники та Великі Тирани історії людської...

— Ви ставите їх поряд? Тиранів та праведників?

— Усе в світі в одному рядочку, синку. Усе в світі — гра Сил...

— Постійно ви говорите про силу. То що ж це за штука така, сила?

— Сила, синку, вона й у Африці сила... Сила — це запас енергії. В кого цей запас більший, того й називають сильним. В кого запас енергії менший — той буде слабкішим. Та тут є маленька “заковика”.

— Себто “сила жінки в її слабкості”?

— Оцінюють ступінь сили здебільшого тільки за фізичними параметрами, тому й виникає така, на перший погляд, нісенітниця... Коли ти кого-небудь образиш, то в таку мить ти здаєшся сильнішим за того, кого образив. Та згодом з вікна висотного будинку в тебе жбурнуть яйцем шибеники. Чи прослідковуєш ти зв’язок між цими двома моментами?

— Мабуть, щось є, якщо запитуєте.

— Певна річ, що є. Те, що ти вважав за силу, коли образив слабшого, супроти тебе й повернуло. Хто тут на коні? Не ти, хлопче, не ти! А той, кого ти образив! Хоч і яйце жбурнула “стороння” рука.

— То до чого ж тут той, кого я образив?

— Він покарав тебе образою... Він не діяв фізично, та використав внутрішню Силу. А образа — страхітлива зброя! Вона б’є непередбачувано... Але — справедливо!

— А той, “ображений”, знає про те, що мене покарав?

— Ні, не знає... Той, хто здатен ображатись, певно, не знає, що образа — це небезпечна зброя. Тому що коли він про те взнає, то зброя ця повертається супроти нього самого…

— От тобі й маєш!

— Все це в житті значно простіше, хлопче. Щирість — ось де істинна міць! А те, що надумане, нещире, хибне — завжди вдарятиме по тому, хто зводить тятиву лука агресії. Захист не карається Світом. За напад обов’язково буде покарання.

— То де ж таки поділась “слабкість” як поняття? Адже завжди є ті, кого тисне сила: раби, голодранці, хворобливі, боягузи...

— Хто голодранець, згодом може стати працьовитим та жити в достатку, раб може розбити кайдани та знайти в собі волю, хворий здатен вилікуватись, а боягуз побороти свій страх… Де буде “переможець”? Хто він? Маятник хитається в різні боки...

— Але ж в якусь мить, в якийсь проміжок часу вони таки слабкі!

— Вони на уроці, вони навчаються! Їх вчить Життя, лупцюючи за помилки. А Катами стають приречені... Бути Катом — недобра, лиха доля, тому що Час згодом зробить з нього Жертву... А Жертві краще, тому що згодом Життя дасть їй в руки Зброю помсти... Так вони й крутяться в танку Часу... Доки хтось із них не “осилить” урок Життя та не зупинить занесену над головою супротивника Зброю помсти...

— І така ініціатива повинна йти від Ката?

— Шия ніжніша, аніж лезо сокири... Кат здатен відкинути сокиру геть від себе, та чи спроможна шия не підкоритись гострому лезу сокири? Кат, який викинув сокиру — вже не кат. Такою дією він спокутує свої провини перед Світом. Та й Жертва відтоді вже не жертва... Якщо відходиш від дзеркала — “відступає” і твоє зображення… Усі конфлікти можна вирішувати в такий спосіб; це одна з таємниць Мистецтва Жити...

— Залишиться поринути в обійми один одному та піти “обмити” примирення.

Дід посміхнувся на дотепний жарт хлопця.

— Може, синку, підуть до шинку... Та дай Боже, щоб після такого примирення вчорашня Жертва не огріла свого вчорашнього Ката пляшкою по голові!

— То хто ж із них був неправим?

— А чи є щось неправе взагалі? Що є в Світі неправдою? Сам Світ? Ти вибирав собі матір та батька?

— Ні.

— І смерті своєї не вибиратимеш... Як не вибирав і народження. Немає жодного вибору, якщо дивитись “глобально”. Та й є вибір, якщо подивитись на деталь, яка не перший погляд здається дрібничкою...

— Нісенітниця...

— Слова та їх сполучення протистоять між собою, а от Істина — між ними “примостилась”. Сховалась між рядками... Істина — між Небом та Землею. Її не пояснити ні словами, ні жестами... Вона завжди ПРОМІЖ...

Одні — мовчать. Другі — речуть протилежне. Так Мудрі несуть ІСТИНУ...

продовження книги  *  школа Діда Сергія