Біль Душі

Біль Душі Людської

Під старезним розлапистим горіхом стоїть міцний та красивий, змайстрований дідом ще за молодих років, дубовий стіл. За цим столом наш хлопчина й запитує у діда про всілякі знахарські хитрощі. От і зараз вони сидять та про щось мову ведуть, а на столі — свіженький підрум’янений пиріг з маком, який так цінять істинні любителі української національної кухні.

— По доброму заздрю я вам, Діду. Про вас люди пам’ятають, щодня чимось смачненьким пригощають!

— Не так це все гладенько вимощено, як ти думаєш. Їх дари для мене — це книги, за якими я читаю їхні душі. Споглядати цей зовні чудний пиріг не так вже й легко...

— Чому? Ви що, об’їлись?

— Це добре, що ти жартуєш, та коли знаєш, що руки, які кропітливо творили цей пиріг, часто витирають з очей сльози болю, то сильно не порадієш...

— Вибачте, я ж не знав.

— Та ти нічого дурного не сказав. Не кожен здатен за цим витвором бачити руки творця, тим більш відчувати стан його душі… Цей пиріг спекла та принесла мені в подяку одна молода дівчина. Багато вона знесла болю, тяжко хворіючи... Та ти не лякайся, їж, смакуй! Від цього пирога тебе чорти не вхоплять!

— Та я й не боюсь. Тільки хотів би й сам щось відчути, але поки окрім бажання його швидше скуштувати, нічого не відчуваю.

— А навіщо тобі щось відчувати? Вона зверталась до мене, і її біль — на час лікування — це мій біль, синку... А до тебе це не має ніякого відношення, як і до будь-якої іншої людини. Лікування людей — як сповідь — справа інтимна... Та ти не вагайся, бери пиріг та насолоджуйся! Він свіженький…

Дід поринув у думки... Потім, тряхнувши всім тілом, так, як кіт струшує з себе краплини дощу, глянув на хлопця, посміхнувсь і собі взяв шматочок.

— Діду, ми робимо те ж саме, що й з медом?

— Вірно, синку. З’їдаючи пиріг, ми наповнюємо силою руки того, хто його створив. А те, як ми його з тобою “зведемо зі світу” своїми ненаситними черевами, та наша з тобою подяка за таку насолоду наповнить серце тієї молодиці теплом та приємною втіхою.

— То нам потрібно з’їсти його до останньої крихітки?

— Як я здогадуюсь, для тебе це не стане великою проблемою.

— А ще когось пригощати можна?

— Звісно. Сам я не осилю з’їсти все, що мені дають люди. Я ділюся з тими, кому потрібно те, що я можу дати.

— А якщо людина викине те, що ви їй подарували?

— Дід досить старий для того, щоб напевно знати, з ким і чим можна поділитись.

— Та все ж, хочу знати, чи постраждає той, хто випік цей пиріг, коли стороння людина, яку ви пригостили, “проігнорує” вашу щедрість?

— Більше прикростей дістанеться мені: треба знати, кому і що давати. Але за законами Світу це шкодить і тому, хто створив той пиріг... Хай навіть трішечки, але зашкодить...

— Я хоч і запитую, але в глибині душі знав, якою має бути відповідь...

Хлопець деякий час сидів мовчки, про щось серйозно замислившись, і вперше за все знайомство з дідом “видав” у світ довгу промову:

— В моїй душі живе постійне відчуття нелегкої долі моєї Матері... Мені важко передати це словами, та те, як ви сьогодні дивились на пиріг, поринувши в тяжкі думи, мені знайоме... Знайоме не з чужих слів... Так, бува, виглядаю і я, молодий студент, який живе та навчається завдяки натрудженим рукам Матері та Батька... Приїду до гуртожитку, сяду, викладу на стіл те, що привіз із села: пиріжки, хліб, спечений в печі, сметану, сир, баночки з варенням... Дивлюсь на все те... Серце стискає якоюсь потаємною тугою... Я ще бачив сни, а Мама вже поралась на кухні, топила піч, готувала “торбину” для свого студента... А потім бігла на п’яту ранку доїти колгоспних корів... Дивлюсь, а серце тисне...

Це ж Руки Матері! Це Її Праця! Це Її Біль та Її Любов до Дитини!.. Не дай Боже! Не дай Боже хоч крихітці цього хліба пропасти! Я з’їм все це, я пригощу друзів, але не допущу, щоб душу Матері кинули у відро зі сміттям...

Зачерствів хліб? Прокисла сметана? То дарма! Я ладен з’їсти, лиш не скривдити Любов Материнську!..

Згадую, коли відчув це вперше... Я маленьким хлопцем мріяв про мопед і просив батьків мені його купити. Та одного разу Мама, порадившись з Батьком, вирішили дати мені грошей на те, щоб я сам купив собі той мопед. Я взяв ті двісті двадцять карбованців, іду в магазин, а вони, гроші, ніби говорять мені: “Зупинись, подумай, чи впевнений ти, що робиш вірно?”. Зупинився... Тяжко... Тяжкі то папірці, зароблені Батьком та Матір’ю... Вперше в житті я відчув, якими важкими бувають гроші. Тяжкі гроші, тяжкий труд наших Батьків!..

Але я таки купив той мопед. Та відчуття того дня залишились досі в моїй пам’яті... Ось сьогодні знову вони ожили. Ваш погляд дістався до сховів моєї пам’яті...

Згадав і службу в армії...

В пам’яті живі і посилочки з Дому Рідного... І листи, які зігрівали серце солдата та наповнювали силою і стійкістю...

Може, це й неважливо, та листи від Рідних завжди були в кишеньці біля серця... Нові приходили та заміщали вже читані... Свіжі Вісті з Дому лягали до серця, а від серця мандрували в речовий мішок...

Хлопець під час тієї промови свій погляд не відводив від столу, тому що подумки був не тут, за дідовим столиком, а там... В Пам’яті... І хлопець не бачив, як дідусь, Сивий Знахар, непомітно витирав сльози зі своїх добре загартованих Життям очей...

Трішки помовчавши, хлопець повів далі:

— Ось так, Діду! Вибачте, що розрюмсався тут перед вами… Ви мене підвели до цієї сповіді. Серце забажало пролити сльозинку, а тепер мені легко-легко. Дякую Вам! Мене вважають трішки замкненим, “некомпанійським”. Може, я сам про себе такої думки. Я люблю своїх Батьків, та не вмію це демонструвати, як це багато хто робить з дітей... Моя правда — глибоко в мені... Та й не кожному я відчиняю свої дверці... Ховається моя Правда, як равлик у своїй домівці, та по-іншому я жити не вмію...

Дід звівся, підійшов до хлопця і пригорнув до себе.

— Ти добрий Син! Щаслива та Мати, яка тебе породила. Непідробна щира Любов, яка не померкне з часом... Не всі серця так відчувають...

Ти, синку, маєш таку Міць, про яку й не здогадуєшся. Нема нічого міцнішого, аніж Щира Любов, Співчуття та Відчуття тонесеньких ниточок Світового Закону Спорідненості...

Вони тихо сиділи під горіхом... Сиділи мовчки... Дід та Юнак... На небі вже красувався Пастушок, а вони сиділи, поринувши в думи...

Кожен думав про своє, та було в них щось спільне, те, що їх поєднувало:

Внутрішня Сповідь, Шлях до Сонця, Бажання бути Кращим...

продовження книги * школа Діда Сергія